Постанова ВП ВС від 07.06.2018 року

Друк

Пошук

601

Переглядів

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Постанова

велика палата верховного суду ( ВП ВС )

Історія справи

Державний герб України

ПОСТАНОВА

Іменем України

07 червня 2018 року

м. Київ

Справа № 11-272сап18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача СаприкіноїІ.В.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю:

секретаря судового засідання - Гімарі Н. В.,

представників скаржниці - ОСОБА_3, ОСОБА_4,

представника Вищої ради правосуддя - Белінської О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні скаргу ОСОБА_6 на рішення Вищої ради правосуддя від 06 лютого 2018 року, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 19 червня 2017 року,

УСТАНОВИЛА:

У березні 2018 року ОСОБА_6 через свого представника - ОСОБА_3 звернулася до Великої Палати Верховного Суду зі скаргою на рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 06 лютого 2018 року про залишення без змін рішення її Другої Дисциплінарної палати від 19 червня 2017 року «Про притягнення судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_6 до дисциплінарної відповідальності».

Згідно із ч. 7 ст. 266 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) на рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, може бути подана скарга до Великої Палати Верховного Суду. Така скарга розглядається за правилами касаційного провадження, встановленими цим Кодексом.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 22 березня 2018 року відкрила провадження у справі за скаргою ОСОБА_6 до ВРП про визнання протиправним та скасування рішення в порядку ч. 7 ст. 266 КАС України.

Свою скаргу ОСОБА_6 мотивувала тим, що оскаржуване рішення ВРП, яким залишено без змін рішення її Другої Дисциплінарної палати від 19 червня 2017 року про притягнення судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_6 до дисциплінарної відповідальності, є протиправним, оскільки постановлене всупереч наданих відповідачу повноважень; у спосіб, який не передбачено Конституцією й законами України; містить оцінку дій судді під час прийняття нею рішень та оцінку самих рішень. Також, на думку скаржниці, це рішення є необґрунтованим, тому що постановлене без урахування всіх доказів, які були важливими для його прийняття, без дотримання принципу пропорційності та з порушенням строків притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

Відповідач у своєму відзиві просить відмовити ОСОБА_6 у задоволенні скарги, оскільки рішення ВРП від 06 лютого 2018 року прийнято в межах наданих повноважень, обґрунтоване та законне. Рішення містить посилання на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків. Відповідач дотримав усі вимоги законодавства та застосував до судді дисциплінарне стягнення в межах передбаченого законодавством строку.

Перевіривши матеріали справи, усебічно й повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Велика Палата Верховного Суду встановила таке.

Президент України Указом від 14 жовтня 2002 року призначив ОСОБА_6 на посаду судді Дарницького районного суду м. Києва, а Верховна Рада України Постановою від 18 вересня 2008 року обрала її суддею цього ж суду безстроково.

У грудні 2014 року до Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції (далі - ТСК) надійшли заяви про проведення спеціальної перевірки стосовно судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_6 Такі заяви надійшли від заступника Генерального прокурора України ОСОБА_8 (05 грудня 2014 року); прокурора Дарницького району м. Києва ОСОБА_9 (12 грудня 2014 року); та громадянки ОСОБА_10 (12 грудня 2014 року) у зв'язку з розглядом суддею 22 січня 2014 року справ № 753/1428/14-к, 753/1485/14-к та 03 лютого 2014 року справи № 753/1098/14-п.

Зі змісту цих заяв убачається, що 22 січня 2014 року суддею ОСОБА_6 постановлено ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на шістдесят днів відносно ОСОБА_11 і ОСОБА_12, які були учасниками масових акцій протесту в період із 21 листопада 2013 року до кінця лютого 2014 року. Крім того, 03 лютого 2014 року скаржницею прийнято відносно ОСОБА_13, який також був учасником масових акцій протесту в зазначений вище період, постанову про накладення адміністративного стягнення на підставі ст. 1222 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) за невиконання водієм вимог працівника міліції про зупинку транспортного засобу на.

Відповідно до ч. 5 ст. 2 Закону України від 08 квітня 2014 року № 1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» (далі - Закон № 1188-VII) заяви, щодо яких ТСК не встигла прийняти рішення до закінчення своїх повноважень, передаються до Вищої ради юстиції для продовження їх розгляду за загальною процедурою.

У зв'язку із закінченням повноважень ТСК зазначені вище заяви про проведення перевірки стосовно судді ОСОБА_6 та пов'язані з їх розглядом документи надіслані для розгляду за загальною процедурою до Вищої ради юстиції (правонаступником якої є ВРП).

Вища рада юстиції ухвалою від 15 вересня 2016 року відкрила дисциплінарну справу стосовно судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_6 за заявами заступника Генерального прокурора України ОСОБА_8 від 05 грудня 2014 року, прокурора Дарницького району м. Києва ОСОБА_9 від 12 грудня 2014 року та громадянки ОСОБА_10 від 12 грудня 2014 року.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), згідно якого органом, уповноваженим здійснювати дисциплінарне провадження щодо суддів всіх інстанцій, є ВРП та її Дисциплінарні палати.

Пунктом 32 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII передбачено, що дисциплінарні справи, порушені Вищою радою юстиції до набрання чинності цим Законом, рішення стосовно яких не прийнято, передаються дисциплінарним органам ВРП для розгляду та прийняття рішень. Ухвалюючи рішення за результатами розгляду таких дисциплінарних справ, дисциплінарні органи ВРП застосовують дисциплінарні стягнення, визначені цим Законом. Дисциплінарні справи, відкриті до набрання чинності цим Законом, розглядаються дисциплінарними органами ВРП у порядку, який діяв на день відкриття дисциплінарної справи.

Друга Дисциплінарна палата ВРП рішенням від 19 червня 2017 року притягнула суддю ОСОБА_6 до дисциплінарної відповідальності та застосувала до неї дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення її з посади судді.

Мотивуючи таке рішення, дисциплінарний орган ВРП зазначив, що під час прийняття ухвал від 22 січня 2014 року про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на шістдесят днів відносно ОСОБА_11 і ОСОБА_12 та постанови від 03 лютого 2014 року про накладення адміністративного стягнення на підставі ст. 1222 КУпАП у вигляді позбавлення права керування транспортними засобами на строк три місяці відносно ОСОБА_13, суддя ОСОБА_6 допустила порушення закону, які порочать звання судді та підривають авторитет правосуддя, і які є очевидними та грубими, а їх наслідки негативно вплинули, як на права окремих осіб, так і на ступінь довіри суспільства до судової влади в цілому, у зв'язку з чим дисциплінарний проступок є істотним. Беручи до уваги істотність проступку та його наслідки, Друга Дисциплінарна палата ВРП дійшла висновку, що позитивна характеристика судді та відсутність дисциплінарних стягнень, багаторічний досвід роботи на посаді судді не можуть бути підставою застосування більш м'якого виду дисциплінарного стягнення, ніж подання про її звільнення з посади судді.

06 лютого 2018 року ВРП розглянула скаргу судді ОСОБА_6 на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 19 червня 2017 року і, керуючись п. 4 ч. 10 ст. 51 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII, залишила його без змін.

Не погоджуючись із таким рішенням ВРП, ОСОБА_6 через свого представника - ОСОБА_3 звернулася до Великої Палати Верховного Суду з позовною заявою (скаргою), що є предметом цього судового розгляду.

У судовому засіданні представники скаржниці - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підтримали скаргу та просили її задовольнити з викладених у ній підстав та наведених у судовому засіданні аргументів.

Представник ВРП - БелінськаО.В. проти задоволення скарги заперечила з мотивів, що викладені у відзиві та були наведені під час слухання справи.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи скаржниці й надані на противагу їм аргументи ВРП, Велика Палата Верховного Суду вважає, що скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

З метою усунення прогалин національного законодавства, на які звернув увагу Європейський суд з прав людини в рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», Верховна Рада України прийняла Закон № 1798-VIII, глава 4 якого визначає нову процедуру та порядок здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів.

Порядок розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді встановлено ст. 51 Закону № 1798-VIII, відповідно до ч. 1 якої право оскаржити таке рішення до ВРП має суддя, щодо якого ухвалено відповідне рішення.

Статтею 52 Закону № 1798-VIII передбачено порядок оскарження рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, та визначено вичерпний перелік підстав для його скасування, зокрема:

1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати;

2) рішення не підписано будь-ким із складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні;

3) суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП - якщо було ухвалено будь-яке з рішень, визначених п. 2-5 ч. 10 ст. 51 цього Закону;

4) рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.

Як убачається з матеріалів справи, під час прийняття оскаржуваного рішення ВРП та її дисциплінарний орган дійшли висновку, що суддя ОСОБА_6 завдала істотної шкоди правосуддю у вигляді підриву його авторитету та суспільної довіри до суду, внаслідок чого суддю притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення її з посади судді, тобто надано достатнє обґрунтування мотивів, з яких відповідач дійшов відповідних висновків.

Як зазначає Консультативна рада європейських суддів (далі - КРЄС), «дисциплінарний розгляд справи в кожній країні повинен передбачати можливість подання апеляції на рішення первинного дисциплінарного органу (відомства або суду) до суду» (пункт 77 (v) Висновку № 3 КРЄС про принципи та правила, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісної поведінки та неупередженості (2002)).

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини навіть у разі, коли судовий орган, що виносить рішення у спорах щодо «прав та обов'язків цивільного характеру», у певному відношенні не відповідає п. 1 ст. 6 Конвенції, порушення Конвенції не констатується за умови, якщо провадження у вищезазначеному органі «згодом є предметом контролю, здійснюваного судовим органом, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії п. 1 ст. 6 Конвенції». У рамках скарги за ст. 6 Конвенції для того, щоб визначити, чи мав суд другої інстанції «повну юрисдикцію» або чи забезпечував «достатність перегляду» для виправлення відсутності незалежності в суді першої інстанції, необхідно врахувати такі фактори, як предмет оскаржуваного рішення, спосіб, в який було винесено рішення, та зміст спору, включаючи бажані та дійсні підстави для оскарження (п. 123 рішення Європейського суду з прав людини від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України»).

Можливість оскаржити рішення по суті є гарантією суддівської незалежності та незалежності судової системи в цілому. ВеликаПалата Верховного Суду забезпечує гарантії п. 1 ст. 6 Конвенції та є визначеним ст. 266 КАС України судовим органом, який має повну юрисдикцію щодо розгляду скарг на рішення ВРП, зокрема, на її рішення про залишення без змін рішень дисциплінарних палат щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності у виді подання про звільнення з посади.

Велика Палата Верховного Суду переглядає ухвалене в спосіб, передбачений Законом № 1798-VIII, рішення ВРП від 06 лютого 2018 року, яким залишила без змін рішення її Другої Дисциплінарної палати від 19 червня 2017 року. Крім того, підстави для оскарження зазначеного рішення ВРП від 06 лютого 2018 року, які наведені в скарзі ОСОБА_6, а також у виступі її представників у судовому засіданні, свідчать про наявність у Великої Палати Верховного Суду повної юрисдикції щодо розгляду скарг на рішення ВРП.

Таким чином, законодавство України надає необхідні гарантії справедливого судового розгляду справ про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, зокрема при розгляді скарг на рішення ВРП, поданих до Великої Палати Верховного Суду згідно зі ст. 266 КАС України. Якщо суд може повністю вивчити суть справи, що призвела до застосування дисциплінарного стягнення, тоді вважається, що суддя, стосовно якого ухвалено таке рішення, отримав у принципі доступ до суду (п. 113 Спільного висновку ОБСЄ/БДІПЛ і Венеціанської комісії від 16 червня 2014 року щодо проекту змін до нормативно-правової бази у сфері дисциплінарної відповідальності суддів у Киргизькій Республіці).

Статтею 6 Конвенції встановлено, що справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Ураховуючи наведені правові висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає за можливе розглянути скаргу ОСОБА_6, ретельно дослідивши дотримання ВРП під час прийняття спірного рішення положень п. 4 ч. 1 ст. 52 Закону № 1798-VIII, тобто наявність обґрунтованих посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.

У своїй скарзі суддя ОСОБА_6 посилається на ті обставини, що відкриття дисциплінарної справи щодо неї відбулось з порушенням норм законодавства, оскільки такі повноваження відповідно до ч. 1 ст. 94 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, що діяла на час прийняття суддею постанов) належали до компетенції Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Також скаржниця вважає, що заяви громадянки ОСОБА_10, заступника Генерального прокурора України ОСОБА_8 та прокурора Дарницького району м. Києва ОСОБА_9 були подані до ТСК з порушенням встановленого законом шестимісячного строку з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення про її утворення, а тому на підставі ч. 5 ст. 2 Закону № 1188-VII ці скарги підлягали розгляду за загальною процедурою, що, на думку судді, свідчить про відсутність у відповідача повноважень для розгляду цих скарг.

Проте, ці доводи не можуть бути враховані судом з огляду на таке.

Законом № 1188-VІІ визначено правові та організаційні засади проведення спеціальної перевірки суддів судів загальної юрисдикції як тимчасового посиленого заходу з використанням існуючих процедур розгляду питань про притягнення суддів судів загальної юрисдикції до дисциплінарної відповідальності і звільнення з посади у зв'язку з порушенням присяги з метою підвищення авторитету судової влади України та довіри громадян до судової гілки влади, відновлення законності і справедливості.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону № 1188-VІІ заяви про проведення перевірки індивідуально визначеного судді (суддів) згідно із ст. 3 цього Закону подаються юридичними або фізичними особами у письмовій формі до ТСК протягом шести місяців з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення про її утворення. Таке повідомлення було опубліковано 12 червня 2014 року.

Заяви, щодо яких ТСК не встигла прийняти рішення до закінчення своїх повноважень, передаються до Вищої ради юстиції для продовження їх розгляду за загальною процедурою (ч. 5 ст. 2 Закону № 1188-VІІ). На підставі цієї норми зазначені заяви громадянки ОСОБА_10, заступника Генерального прокурора України ОСОБА_8 та прокурора Дарницького району м. Києва ОСОБА_9 про проведення спеціальної перевірки стосовно судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_6 були передані саме до Вищої ради юстиції для продовження їх розгляду за загальною процедурою.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року

№ 1401-VІІІ «Про внесення змін до Конституції України» (щодо правосуддя) та Закон № 1402-VІІІ, а 05 січня 2017 року набрав чинності Закон № 1798-VІІІ.

За змістом п. 21 розд. ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1798-VIIІ дисциплінарні справи, відкриті Вищою радою юстиції до набрання чинності Законом України № 1402-VІІІ, Дисциплінарні палати ВРП розглядають у порядку, передбаченому п. 32 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, з урахуванням особливостей, визначених регламентом ВРП.

Рішенням ВРП від 02 лютого 2017 року № 184/0/15-17 у ВРП утворено три Дисциплінарні палати, визначено кількісний та персональний склад кожної Дисциплінарної палати.

Разом з цим, п. 33 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII передбачено, що заяви, які передані ТСК Вищій раді юстиції відповідно до ч. 5 ст. 2 Закону № 1188-VІІ, дисциплінарні органи ВРП розглядають у порядку та строки, встановлені законом для здійснення дисциплінарного провадження. За результатами розгляду таких заяв застосовуються дисциплінарні стягнення, визначені цим Законом.

Аналізуючи наведені вище норми законів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ВРП є органом, який уповноважений розглядати заяви про проведення перевірки індивідуально визначеного судді (суддів), які ТСК передала до Вищої ради юстиції для продовження їх розгляду за загальною процедурою, однак не були нею розглянуті до створення ВРП.

Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № П/800/405/17 (№ 11-24сап18) та від 29 березня 2018 року у справі № 3913/0/15-17 (№ 11-52сап18).

Таким чином, посилання скаржниці на те, що дисциплінарне провадження щодо неї здійснено ВРП, яка не мала відповідних повноважень, спростовуються вказаними нормами законодавства.

Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_6 зазначає, що підстави для застосування до неї стягнення у вигляді звільнення з посади судді відсутні, оскільки в її діях не було умисного порушення норм права, а ухвали від 22 січня 2014 року та постанова від 03 лютого 2014 року прийняті в межах дискреційних повноважень судді.

Однак, суд не підтримує таку позицію, адже ВРП та її дисциплінарний орган в оскаржуваному рішенні детально обґрунтували, в чому виражено допущення скаржницею низки істотних порушень норм процесуального права під час вирішення справ про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на шістдесят днів відносно ОСОБА_11 і ОСОБА_12 й у справі про притягнення ОСОБА_13 до адміністративної відповідальності.

Тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного умислу або грубої необережності (п. 66 Рекомендації від 17 листопада 2010 року CM/Rec(2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки). А згідно з п. 69 цієї Рекомендації дисциплінарне провадження може бути ініційоване, якщо суддя не виконав свої обов'язки ефективно та належним чином.

Крім того, Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) і Директорат з прав людини Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи вважають, що дія чи бездіяльність судді можуть бути підставою для дисциплінарної відповідальності, якщо вони вчинені умисно або з грубою необережністю (п. 19 Спільного висновку щодо проекту Закону «Про дисциплінарну відповідальність суддів Республіки Молдова»), а дисциплінарне провадження, як правило, має порушуватися в разі грубої і неприпустимої професійної поведінки судді (п. 35 цього Спільного висновку).

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками ВРП, що дії судді ОСОБА_6 під час розгляду справ з постановленням ухвал про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на шістдесят днів відносно ОСОБА_11 і ОСОБА_12 викликають сумнів у її неупередженості та дотриманні нею вимог щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин і вирішення цих справ відповідно до закону.

ВРП та її ДругаДисциплінарна палата встановили, що в ухвалі від 22 січня 2014 року у справі №753/1485/14-к суддя ОСОБА_6 дійшла висновку про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ОСОБА_11 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 294 Кримінального кодексу України (далі - КК України).Суддя вказала про доведеність у клопотанні слідчого існування обставин, передбачених ч. 1 ст. 177 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), що обумовлюють обрання такого запобіжного заходу як тримання під вартою, тобто що підозрюваний може переховуватися від слідства та суду, незаконно впливати на свідків, перешкоджати кримінальному провадженню в інший спосіб та/або продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, а також, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не може запобігти ризикам, доведеним під час розгляду зазначеного клопотання.

При цьому, слідчий суддя ОСОБА_6, оцінюючи в сукупності обставини під час обрання ОСОБА_11 запобіжного заходу, не вказала, на яких належних, допустимих та достовірних доказах ґрунтується її переконання щодо винуватості підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення на момент вирішення питання про тримання його під вартою, а обмежилась лише переліком законодавчих підстав для застосування такого виду запобіжного заходу.

Також нею не були взяті до уваги без будь-якої оцінки та належного обґрунтування ті обставини, що у клопотанні слідчого не зазначено, якими доказами підтверджується підозра у вчиненні ОСОБА_11 кримінального правопорушення, і те, що письмове повідомлення про підозру було вручене останньому 21 січня 2014 року, а до клопотання додано протокол його допиту як підозрюваного від 20 січня 2014 року.

Суддя ОСОБА_6 при розгляді клопотання про обрання відносно ОСОБА_11 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не врахувала та не оцінила в сукупності з іншими обставинами наявність у підозрюваного місця постійного проживання; його сімейний стан, у тому числі, що він має на утриманні малолітню дитину (міцність соціальних зв'язків підозрюваного в місці його постійного проживання), що він раніше до кримінальної відповідальності не притягувався та постійно заперечував свою вину. Зокрема, із журналу судового засідання від 22 січня 2014 року, який міститься в матеріалах дисциплінарної справи, вбачається, що під час розгляду клопотання підозрюваний посилався на наявність зазначених обставин.

Саме ці обставини були враховані Апеляційним судом м. Києва, який ухвалою від 30 січня 2014 року скасував ухвалу слідчого судді ОСОБА_6 від 22 січня 2014 року про застосування до ОСОБА_11 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком шістдесят днів та застосував до нього запобіжний захід у вигляді домашнього арешту цілодобово.

Крім того, слідчий суддя ОСОБА_6 ухвалою від 22 січня 2014 року у справі № 753/1428/14-к задовольнила клопотання слідчого СВ Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою підозрюваного ОСОБА_12 строком на шістдесят днів, оскільки дійшла висновку про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ним кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 294 КК України.

Як вбачається з матеріалів дисциплінарної справи, а саме з клопотання про обрання ОСОБА_12 міри запобіжного заходу у виді тримання під вартою, його вина у вчинені інкримінованого злочину підтверджувалась протоколом пред'явлення особи для впізнання за фотознімками та показаннями свідка, який був співробітником міліції.

У цьому клопотанні також зазначено, що ОСОБА_12, діючи спільно з невстановленими особами, застосовували проти працівників міліції предмети, які використовувались ними як зброя, а саме: ножі, гумові палиці, біти, пневматичні пістолети, ціпки, газові балончики тощо вчинили опір представникам влади, і під час указаних протиправних дій ОСОБА_12 було затримано. При цьому, в протоколі затримання від 20 січня 2014 року у підозрюваного під час обшуку не виявлено жодного предмету з переліку в повідомленні про підозру від 20 січня 2014 року, що нібито використовувалися ним як зброя проти працівників міліції. Проте, зазначені обставини не були досліджені й оцінені суддею при постановленні ухвали від 22 січня 2014 року, якою ОСОБА_12 обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою на максимально допустимий строк.

Скаржниця також залишила поза увагою й те, що у клопотанні слідчого зазначено лише про можливість здійснення підозрюваним дій, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України, без надання належного обґрунтування. Застосовуючи найбільш суворий запобіжний захід, суддя ОСОБА_6 не з'ясувала та не навела переконливих аргументів, чому застосування більш м'яких запобіжних заходів не зможе забезпечити належної процесуальної поведінки підозрюваного. Ці обставини знайшли підтвердження в ухвалі Апеляційного суду м. Києва від 30 січня 2014 року, якою скасовано ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 22 січня 2014 року у справі № 753/1428/14-к та застосовано до підозрюваного запобіжний захід у виді домашнього арешту цілодобово. Поряд із цим суд апеляційної інстанції також зауважив, що була відсутня необхідність у обмеженні права особи на свободу, гарантованого кримінальним процесуальним законом України, ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у контексті зазначеного кримінального провадження.

Велика палата Верховного Суду звертає увагу й на ті обставини, що судове засідання розпочато слідчим суддею ОСОБА_6 у нічний, не робочий час - о 23 год. 30 хв., а закінчено о 1 год. 43 хв.

Частиною 2 ст. 29 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Згідно із ч. 2 ст. 177 КПК України визначено, що підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 цього Кодексу (ч. 1 ст. 183 КПК України).

За змістом ч. 1 ст. 196 КПК України в ухвалі про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зазначає відомості про:

1) кримінальне правопорушення (його суть і правову кваліфікацію із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність), у якому підозрюється, обвинувачується особа;

2) обставини, які свідчать про існування ризиків, передбачених ст. 177 цього Кодексу;

3) обставини, які свідчать про недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризикам, передбаченим ст. 177 цього Кодексу;

4) посилання на докази, які обґрунтовують ці обставини;

5) запобіжний захід, який застосовується.

ВРП та її дисциплінарний орган вірно встановили, що суддя ОСОБА_6, застосовуючи винятковий запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, порушила принципи, закріплені в положеннях ст. 177, 178, 183 КПК України, та безпідставно обмежила право особи на свободу, гарантоване законодавством України та ст. 5 Конвенції.

Зокрема, відповідно до вимог п. 3, 4 ст. 5 Конвенції та практики Європейського суду з прав людини обмеження права особи на свободу і особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення, це слід робити з урахуванням низки відповідних фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може слугувати підставою для запобіжного заходу у виді ув'язнення. Питання про те, чи є тримання під вартою обґрунтованим, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин. Тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні потреби публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважують правило поваги до особистої свободи (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Лабіта проти Італії», «Харченко проти України»).

Проаналізувавши наведені норми процесуального закону, враховуючи практику Європейського суду з прав людини та положення Конвенції, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком відповідача, що 22 січня 2014 року при постановленні вказаних ухвал про застосування запобіжного заходу слідчий суддя ОСОБА_6 не вчинила дій, які сприяють виконанню завдань кримінального провадження, а саме не забезпечила належної охорони прав, свобод і законних інтересів підозрюваних, а також повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб жодна особа не піддавалася необґрунтованому процесуальному примусу.

За змістом ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

У п. 3 Висновку № 11 (2008) КРЄС зазначено, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень та важливим аспектом права на справедливий суд.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» визначено, що в судових рішеннях мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя. В умовах дії такого принципу, суди не повинні обмежуватися заявленими сторонами доводами та поданими ними доказами, а мають здійснювати активну роль у встановленні об'єктивної істини, вживаючи усіх можливих заходів для перевірки та встановлення усіх фактичних даних зі спору.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок ВРП, що необґрунтоване застосування виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою порушує право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, і дає підстави вважати, що суддя ОСОБА_6 вчинила дії, які порочать звання судді і викликають сумнів у її об'єктивності, неупередженості та незалежності. Зазначені обставини свідчать про несумлінне ставлення до покладених на неї обов'язків слідчого судді, зокрема щодо об'єктивного розгляду справи та загального захисту прав людини.

Крім того, з матеріалів дисциплінарної справи вбачається, що 03 лютого 2014 року суддя Дарницького районного суду міста Києва ОСОБА_6 прийняла постанову у справі № 753/1089/14-п, якою позбавила ОСОБА_13 права керування транспортними засобами на три місяці за нібито вчинення ним правопорушення, передбаченого ст. 1222 КУпАП. Суддя в постанові зазначила, що ОСОБА_13, керуючи автомобілем марки «Шкода», державний № НОМЕР_1, 29 грудня 2013 року о 13 год. 25 хв. на вул. Богатирській у м. Києві не виконав вимогу працівника міліції про зупинку, яка вимагалася за допомогою жезла та свистка, його винуватість у вчиненні зазначеного правопорушення нібито доводиться протоколом про адміністративне правопорушення від 06 січня 2014 року та рапортом працівника ДАІ від 29 грудня 2013 року.

При цьому дану справу було розглянуто без участі ОСОБА_13 і за відсутності відомостей про його належне повідомлення.

Поряд із цим, постанова від 03 лютого 2014 року не містить посилань на жодні належні та допустимі докази, які підтверджували б факт вчинення правопорушення саме цією особою. У постанові також відсутня будь-яка оцінка особи правопорушника, не досліджено ступінь його вини, обставини, що пом'якшують чи обтяжують його відповідальність.

Усупереч положенням ст. 278 КУпАП суддя ОСОБА_6 не перевірила, чи правильно складено протокол про адміністративне правопорушення. Також вона знехтувала вимогами статті 2651 КУпАП, з аналізу положень якої вбачається, що протокол про адміністративне правопорушення щодо недотримання правил дорожнього руху складається в присутності порушника та на місці вчинення правопорушення.

Також суддя в порушення вимог ст. 251-252 КУпАП, не оцінила рапорт інспектора ДАІ на предмет належності та допустимості, а саме: чи може такий документ відповідно до вимог закону бути доказом вчинення особою відповідного порушення.

Тобто, суддя ОСОБА_6 прийняла постанову від 03 лютого 2014 року без наявності обґрунтованих підстав для притягнення ОСОБА_13 до адміністративної відповідальності, чим порушила право особи на справедливий суд, гарантоване ст. 6 Конвенції; засади рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; та принцип змагальності сторін і свободи в наданні ними доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

Крім того, скаржниця, не виконавши вимоги ст. 268 КУпАП, здійснила розгляд справи про притягнення ОСОБА_13 до адміністративної відповідальності без його участі та за відсутності належного повідомлення про судове засідання.

Постановою судді Дарницького районного суду міста Києва ОСОБА_6 від 04 березня 2014 року ОСОБА_13 звільнено від адміністративної відповідальності згідно зі ст. 4 Закону України від 21 лютого 2014 року № 743-VII «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» за клопотанням прокурора, тобто фактично визнала, що ця особа була учасником мирних акцій протесту.

Стосовно доводів судді ОСОБА_6 про неможливість притягнення її до відповідальності за фактичну реалізацію нею дискреційних повноважень судді та оцінку судового рішення Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке.

Декларацією щодо принципів незалежності судової влади, прийнятою 14 жовтня 2015 року Конференцією голів верховних судів країн Центральної та Східної Європи (о. Бріюні, Хорватія) закріплено принципи, які встановлюють стандарти незалежності судової влади як однієї з трьох гілок державної влади, згідно з якими жоден суддя не повинен притягатися до дисциплінарної відповідальності чи звільнятися за винесені ним судові рішення, окрім як у разі грубої недбалості чи навмисного порушення закону.

Орган, що здійснює дисциплінарне провадження щодо судді, не уповноважений перевіряти законність судового рішення, а зобов'язаний перевірити дії судді під час ухвалення такого рішення в частині наявності порушень, які є підставою для застосування дисциплінарної відповідальності.

Розглянувши доводи сторін та аргументи щодо їх обґрунтування, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ВРП не втручалась у суть постановлених судових рішень, а лише констатувала факт свавільних дій скаржниці, зокрема невстановлення обставин, які підлягали обов'язковому з'ясуванню при розгляді справ та порушення прав осіб, які притягувалися до відповідальності.

Така правова позиція відображена також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 травня 2018 року у справі № 11-233сап18.

У своїй скарзі ОСОБА_6 посилається на ті обставини, що ВРП помилково застосувала трирічний строк для притягнення її до дисциплінарної відповідальності згідно із ч. 11 ст. 109 Закону № 1402-VIII (у редакції від 02 червня 2016 року). На її думку ВРП повинна була застосувати строк притягнення до дисциплінарної відповідальності в один рік з дня вчинення проступку, визначений ч. 4 ст. 87 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) у редакції, яка діяла з 27 лютого по 28 березня 2015 року.

Проте, такі доводи не можуть бути враховані судом з огляду на таке.

Норми Закону № 2453-VI та Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (далі - Закон № 22/98-ВР) у редакціях, чинних на час прийняття суддею ОСОБА_6 ухвал від 22 січня 2014 року та постанови від 03 лютого 2014 року, не передбачали жодних обмежувальних строків притягнення судді до відповідальності за порушення присяги.

Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII) внесено зміни до Закону № 22/98-ВР, які набрали чинності 27 лютого 2015 року, та викладено Закон № 2453-VI у новій редакції, що набула чинності 28 березня 2015 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 32 Закону № 22/98-ВР (у редакції Закону № 192-VIII) провадження щодо звільнення судді за порушення присяги проводиться за правилами і у строки, передбачені для здійснення дисциплінарного провадження.

За приписами ч. 4 ст. 96 Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII) дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що правила і строки для здійснення дисциплінарного провадження, які могли бути застосовані при проведенні провадження щодо звільнення за порушення присяги судді, були передбачені саме положеннями Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII), які набрали чинності з 28 березня 2015 року.

Тобто положення ч. 2 ст. 32 Закону № 22/98-ВР (у редакції Закону № 192-VIII) нерозривно пов'язані з розд. VI Закону № 2453-VI, що регламентує підстави та порядок застосування до судді дисциплінарної відповідальності, а тому використання цієї норми стало можливим лише після набрання чинності Законом № 2453-VI в редакції від 28 березня 2015 року.

Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № П/800/310/17 (№ 11-2сап18) та від 05 квітня 2018 року у справі № 800/523/17 (№ 11-19сап18).

При цьому ч. 11 ст. 109 Закону № 1402-VIII (у редакції від 02 червня 2016 року), яка діяла на час розгляду Другою Дисциплінарною палатою ВРП дисциплінарної справи стосовно судді ОСОБА_6, також передбачала трирічний строк для застосування до судді дисциплінарного стягнення.

Отже, суд знаходить, що відповідач в силу положень ст. 58 Конституції України правильно застосував трирічний строк давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, оскільки його застосування є заходом, який покращує становище судді порівняно з нормою, яка діяла на час винесення суддею ОСОБА_6 ухвал від 22 січня 2014 року та постанови від 03 лютого 2014 року, і не встановлювала строк для вирішення питання про притягнення судді до відповідальності за порушення присяги.

З матеріалів дисциплінарної справи вбачається, що суддя ОСОБА_6 з дати вчинення дисциплінарного проступку (22 січня 2014 року) перебувала у відпустках 163 дні та 8 днів - на лікарняному, а тому рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 19 червня 2017 року прийнято в межах трирічного строку давності притягнення її до дисциплінарної відповідальності.

Разом з цим, дисциплінарним органом Вищої ради правосуддя визначено, що дії судді ОСОБА_6 під час прийняття нею ухвал від 22 січня 2014 року про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на шістдесят днів відносно ОСОБА_11 і ОСОБА_12 та постанови від 03 лютого 2014 року про накладення на ОСОБА_13 адміністративного стягнення за ст. 1222 КУпАП, повинні кваліфікуватись як порушення присяги судді.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 Закону № 2453-VI суддя звільнявся з посади у разі порушення ним присяги судді на підставі положень п. 5 ч. 5 ст. 126 Конституції України.

За змістом ч. 2 ст. 97 вказаного Закону подання про звільнення судді з посади у зв'язку з порушенням присяги може бути внесено, зокрема, у разі, якщо суддя вчинив дії, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя.

З набранням чинності 30 вересня 2016 року Закону № 1401-VIII ст. 126 Конституції України, яка визначає перелік підстав для звільнення судді, викладена в новій редакції.

Пунктом 3 ч. 5 ст. 126 Конституції України та ст. 115 Закону № 1402-VIII установлено, що підставою для звільнення судді є вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, і такою підставою може бути визнаний, зокрема, факт допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя (п. 1 ч. 9 ст. 109 Закону № 1402-VIII).

З огляду на викладене, дії, які на час прийняття суддею ОСОБА_6 ухвал від 22 січня 2014 року та постанови від 03 лютого 2014 року розцінювались як порушення присяги, згідно з чинним законодавством охоплюються ознаками складу істотного дисциплінарного проступку, що є несумісним зі статусом судді.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ВРП та її дисциплінарний орган правильно застосували до скаржниці дисциплінарне стягнення у виді подання про її звільнення з посади судді саме за вчинення нею істотного дисциплінарного проступку.

За змістом п. 1 ч. 9 ст. 109 Закону № 1402-VIII істотним дисциплінарним проступком (…), що є несумісним зі статусом судді (…) може бути визнаний, зокрема, будь-який із таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі дотримання етичних норм та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 106 Закону № 1402-VIII під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності.

Велика Палата Верховного Суду критично оцінює аргументи ОСОБА_6, що під час обрання до неї виду дисциплінарного стягнення дисциплінарним органом не було враховано принципу пропорційності.

Як убачається з матеріалів справи, під час прийняття оскаржуваного рішення ВРП зазначила, що зважаючи на характер порушень, допущених ОСОБА_6 які свідчать, що суддя необ'єктивно та несправедливо здійснила правосуддя під час розгляду справ № 753/1428/14-к, 753/1485/14-к та 753/1089/14-п, а також на наслідки, які настали за результатами вчинених порушень, - підрив суспільної довіри до суду, враховуючи дані про її особу, яка позитивно характеризується, взявши до уваги, що вона без правових підстав позбавила ОСОБА_11, ОСОБА_12 особистої свободи, Дисциплінарна палата та ВРП умотивовано дійшли висновку, що застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення її з посади є пропорційним вчиненому.

У п. 3.4 рішення Конституційного суду України від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011 визначено, що дотримання суддею присяги - його конституційно визначений обов'язок. Таким чином, присяга судді має правову природу одностороннього, індивідуального, публічно-правового, конституційного зобов'язання судді.

Відповідно до п. 50 Висновку № 3 (2002) КРЄС до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів кожний окремий суддя повинен робити все можливе для підтримання судової незалежності на інституційному та особистому рівнях; судді повинні поводитися гідно при виконанні посадових обов'язків та в особистому житті; вони повинні виконувати свої обов'язки, не допускаючи проявів фаворитизму або дійсної чи видимої упередженості; судді повинні приймати свої рішення з урахуванням усіх моментів, важливих для застосування відповідних юридичних норм, та без урахування усіх питань, що не стосуються суті справи; вони повинні забезпечувати високий ступінь професійної компетентності.

Не можуть бути мотивом для скасування оскаржуваного рішення ВРП й доводи судді ОСОБА_6 щодо нібито неправомірного застосування до неї положень Закону України 08 квітня 2014 року № 1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» (далі - Закон № 1188-VII), який, на думку скаржниці та її представника, не відповідає принципу верховенства права й суперечить Конституції України,

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що повноваження щодо визнання конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, є виключною компетенцією Конституційного Суду України (п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону України від 22 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» далі - Закон № 422/96-ВР; у редакції, чинній на час прийняття Закону № 1188-VII).

Статтею 15 Закону № 422/96-ВР визначені підстави, за яких правові акти могли бути визнані повністю або в частині неконституційними, а саме: невідповідність Конституції України; порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті.

Будь-які рішення стосовно визнання неконституційним Закону № 1188-VII у цілому або окремих його положень Конституційним Судом України станом на час притягнення судді ОСОБА_6 до дисциплінарної відповідальності та розгляду Великою Палатою Верховного Суду її скарги на рішення ВРП від 06 лютого 2018 року не приймались, а тому твердження скаржниці стосовно невідповідності положень цього закону нормам Основного Закону, є необґрунтованими.

Таким чином, оцінивши у сукупності встановлені обставини, зваживши на всі аргументи і доводи сторін, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ВРП, приймаючи спірне рішення, діяла в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законом № 1798-VIII, з дотриманням принципу пропорційності в застосуванні дисциплінарного стягнення, оспорюване рішення містить достатні мотиви, з яких відповідач прийняв правильне рішення про необхідність застосування до судді ОСОБА_6 дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення її з посади.

Робота дисциплінарного органу не характеризувалася недоліками, які би могли поставити під сумнів принципи незалежності та неупередженості, як це було встановлено Європейським судом з прав людини в рішеннях у справах «Олександр Волков проти України» (п. 109-131) і «Куликов та інші проти України» (п. 135-137). А подальший перегляд справи Великою Палатою Верхового Суду з урахуванням усіх ключових аргументів ОСОБА_6 гарантує відсутність впливу будь-яких недоліків на результат дисциплінарного провадження.

Отже, оскаржуване рішення ВРП повністю відповідає ч. 1 ст. 52 Закону № 1798-VIII, а тому не підлягає скасуванню.

З огляду на встановлені обставини Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову (скарги) ОСОБА_6 на рішення ВРП 06 лютого 2018 року № 363/0/15-18 «Про залишення без змін рішення Другої дисциплінарної палати ВРП від 19 червня 2017 року № 1563/2дп/15-17 про притягнення судді Дарницького районного суду м. Києва до дисциплінарної відповідальності».

Ураховуючи викладене та керуючись ст. 266, 341, 342, 344, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Відмовити в задоволенні скарги ОСОБА_6 на рішення Вищої ради правосуддя від 06 лютого 2018 року «Про залишення без змін рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 19 червня 2017 року про притягнення судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_6 до дисциплінарної відповідальності».

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя: В. С. Князєв

Суддя-доповідач: І.В.Саприкіна

Судді:

Н. О. Антонюк Н.П. Лященко

С. В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В. В. Британчук Л.І. Рогач

Д. А. Гудима О.М. Ситнік

О. С. Золотніков В.Ю. Уркевич

О. Р. Кібенко О.Г. Яновська

Л.М.Лобойко

Повний текст виготовлений 18 червня 2018 року.